In order to view this page you need Flash Player 9+ support!
Петро Калнишевський - Сторінка 4 |
Статті про місто | |||||||
Четвер, 25 вересня 2008, 10:11 Ромни, Сумська область | |||||||
Сторінка 4 з 5
У метричній книзі Миколаївської церкви містечка Смілого є запис на полях, датований липнем 1775 р.: «Брат Петро на Петра й Павла був печальний зело, молю бога за нього». Свято Петра й Павла-, як відомо, 12 липня. Отже, Січ до цього часу було уже зруйновано. В журналі «Киевская старина» № 9 за 1887 р. було надруковано інформацію «Клопотання Потьомкіна про заміну запорозькій старшині смертної кари ув'язненням у монастирі», де йдеться про Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкіна до цариці написане в травні 1776 р., майже через рік після зруйнування Січі. Де був Калнишевський весь цей час? У конторі військової колегії в Москві? Є кілька версій.Одна з них подана в московському тижневику «Неделя» № 13 за 1965 р. Житель Роздорської столиці І. В. Проколов, збираючи на Дону інформацію про скарб С. Разіна, випадково натрапив на слід ще одного скарбу — запорозького. Розповів йому про це донський козак, у родині якого таємниця скарбу передавалася з діда-прадіда «від самого Калниша». Можливо, мова йшла про майно останнього кошового, котрий, за переказом, після зруйнування Січі втік на Дон. Ймовірно, що Петро Калниш міг переховуватися серед вірних йому людей у Роздорах — одному з багатих козацьких містечок. Відомо, що з втечею Калнишевського зникли і сліди запорозької казни. Чи не залишилася вона (принаймні її значна частина) на Дону? А можливо, скарб останнього кошового закопаний і ближче, на дорозі з Січі на Дон — на таку думку наводить розповідь ще одного скарбошукача з Таганрогу М. С. Овчарова.А було це так. Його прадіда разом з родиною та іншими селянами привіз поміщик з Рязанської губернії в Приазов'я ще на початку XIX ст.— для освоєння безлюдних земель «Дикого поля». Під гаєм, біля злиття двох струмків, заснували село, збудували поміщицьку садибу. Овчарови вирішили викопати криницю у дворі, щоб не тягати воду з «копанки», біля струмка.
Між іншим, усі троє—кошовий, Глоба, Головатий—фігурували в доносі П. Савицького в січні 1767 р. Випадковий збіг? Не думаю. За пропозицією Потьомкіна, Синод наказав монастирським властям, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, але й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування». 10 червня 1776 р. Синод надіслав настоятелю Соловецького монастиря Досифею і Тобольському архипастирю Варлааму відповідні укази — стосовно ж Петра Калнишевського додатково розпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в'язня утримувати під неослабною вартою солдатів, які перебувають у тому монастирі». Дуже, мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому аж потрійну охорону — море, монастирську тюрму на острові та ще й постійну варту біля дверей камери. 25 червня 1776 р. конвой з семи чоловік, секунд-майор А. Пузирев-ський, унтер-офіцер і п'ятеро солдатів — повезли Калнишевського з Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 р. і, най-нявши за двадцять карбованців пароплав у купця Вороніхіна, переправилися на Соловки — разом з додатковою охороною; сержантом і трьома рядовими, котрих виділив архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в'язнем. Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванні, крім екіпажу, десять військовослужбовців царської армії.ЗО липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, що він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося останньому кошовому проіснувати 27 років,Не може бути, що Калнишевський повернувшись до Гетьманки після того, як було зруйновано Січ, подався згодом до цариці, як сказано в легенді. Стосовно Катерини II у нього не було ілюзій, він добре знав ціну «монаршої ласки». Зрештою, вже арештований, він міг би звернутися до неї з проханням про помилування, з каяттям, і ймовірно, що цариця могла б зайвий раз продемонструвати своє «людинолюбне серце», «простила б» 86-річного дідугана. Калнишевський не зробив цього ані під час арешту, ані під час 25- річного ув'язнення. Ймовірно, що він був заарештований восени 1775 р. за спробу відродити Січ десь в іншому місці. Ні, не покірною жертвою царської сваволі був Петро Калнишевський, а мужнім і свідомим борцем за кращу долю України, і це, на мою думку, вивищує його героїчну постать у наших очах. Про нього можна сказати словами Т. Шевченка:«Караюсь, мучусь, але не каюсь!»Звичайно, він був дитям свого часу, обстоював інтереси козацької верхівки, ігноруючи вимоги сіроми, про це свідчать кілька повстань і заворушень на Січі під час його правління і замах на його життя козаків Щарбинівського куреня 1770 р. Важко було догодити всім та ще й керувати свавільною волелюбною громадою, яку являв собою Кіш Запорозький.Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тис. голів худоби.
Будучи кошовим, він збудував на батьківщині в Пустовійтівці церкву Святої Трійці. Збереглися документи: «В духовну протопопію роменську управу доповідь. Війська запорозького низового пан кошовий отаман Петро Іванович З наведених документів видно, що Петро Калниш вдруге фондував будівництво церкви. Після Великої Вітчизняної війни церкву перебудували на клуб. Нині залишки її перебувають у занедбаному стані, вона конче потребує відбудови й реставрації. 1929 р. доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко дослідив Троїцьку церкву в Пустовійтівці — змалював і зробив креслення, сфотографував (на сьогодні збереглося 5 фотокарток). Фахівці вважають цей храм, споруджений 1773 р., одним з шедеврів української архітектури. На кошти Петра Калнишевського збудовано й грандіозну дерев'яну Покровську церкву в Ромнах, освячену 1770 р. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, її споруджували, починаючи з 1764 р., майстри теслярського цеху містечка Смілого І. Босик, М. Руденко, С. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола з помічниками — цих зодчих нарадив Петру Кални-шевському його брат Семен, священик Миколаївської церкви в Смілому, котру вони перед цим спорудили. Покровську церкву будували шість років, датування її 1764 р. викликає сумнів, бо на той час Петро Калнишевеький кошовим не був, а став ним наступного року. Як вважає головний архітектор Філадельфійського університету (США), куратор виставки і автор її каталогу «Дерев'яні храми України. Шедеври архітектури» (Нью-Йорк, 1987) Тит Геврик: «Найвизначнішою спорудою Полтавщини була церква св. Покрови, ЗО метрів заввишки, в Ромнах (1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського і Д. Чорного (над головними дверима церкви було вирізано напис: «...сооружен храм се во имя Покрова Богоматері коштом й старанием воиск запорожским кошевого благородного гидина Петра Калнишевського й Давида Чорного в лето...»). Побоюючись, що російська царська адміністрація її зруйнує, 1908 р. стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла 1941 р. під час другої світової війни. |