Ромны. Romny. Ромни. інфо

In order to view this page you need Flash Player 9+ support!

Get Adobe Flash player

Ромни.інфо Статті про місто Петро Калнишевський - Сторінка 3
Петро Калнишевський - Сторінка 3
Статті про місто
Четвер, 25 вересня 2008, 10:11      Ромни, Сумська область
Головна статті
Петро Калнишевський
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Всі сторінки

Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши від ігумена Мотро-нинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського маніфест цариці Катерини II із закликом до гайдамацького повстання і підтримки Ко ліївщини, засумнівався в його правдивості (маніфест цей був фальшивий, виготовлений Мельхіседеком) і дав його писарю І. Глобі. Той відразу впевнився в підробці і переконав кошового не втручатися в цю справу. Ігумену ж Мельхіседеку було дано відповідь: «Коли б велика монархиня вимагала насправді служби козаків у Залізняка і Ґонти, то вона б послала свій указ не через ігумена, а через особливого посланця, як це завжди було в Запорожжі». Що не завадило Петру Калнишу, між іншим, відразу після цього таємно посилати на підмогу гайдамакам загін на чолі з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркуша згодом подружився з І. Гонтою, став його бойовим побратимом, а після віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М., Залізняка, повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., у походах на Очаків і Хаджибей під командуванням П. Калнишевського.І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав. Вже 1774 р. вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з проханням захистити їх від гайдамацтва запорожців, але намарне.Звичайно, російський царизм не міг миритися з некерованістю Запорозької Січі, з її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали від закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи й нікому.

КозакиОсобливо збільшився приплив переселенців на землі Запорожжя після скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення генерального опису Лівобережжя (1765—1769 рр.) з метою збільшення зборів у царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у «городах» («городами» запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків, що утворювали Гетьманщину).Запорожці брали активну участь у визвольній війні 1773—1775 рр. під проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би мовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: є дані про те, що він сам якийсь час був запорожцем. Ця війна похитнула Російську імперію, перелякала Катерину II, і тісні зв'язки повсталих з Запорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рішення про знищення цього розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи в абсолютистській державі необмеженої монархії. Запорозька Січ була потрібна російському царизмові доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширювала свої південні володіння, пробиваючись до Чорного моря. Тут без козаків обійтися було важко — вони і кордони охороняли, приймаючи на себе перші удари, і в походи на турків та їхніх союзників разом з російськими військами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох війнах Росії з Туреччиною), і розвідку вели.Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., коли всьому війську козацькому низовому за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Калнишевського, як уже згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діамантів).Запорозьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули записатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними перемогами.

Запорозьким козаком записався майбутній видатний полководець Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер 4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. По-тьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса—через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі. На лестощі не скупився... «Запев няю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбачатиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості й міцності засновану,— писав 21 червня 1774 р. новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав «нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком».

Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме стараннями Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні царського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї каральної операції, цариця Катерина II у своїх листах на Січ «з матірною ніжністю і щедрістю» обіцяла запорожцям золоті гори, присипляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебної акції, «науково обгрунтував» її необхідність і законність, похапцем сотворивши доповідні записки — «Коротку виписку про малоросійський народ і запорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо крамоли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамовитому управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усе було простіше й страшніше — після перемоги над Туреччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 р.), потреба в Запорозькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього «острівця, свободи» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.

На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням генерал- поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелій був типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію.

Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпорядкованих йому десяти піхотних, тринадцяти донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню Запорозьку Січ—невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель, так званих «куренів», 500 козацьких, майстерованих і торгових будинків. Момент нападу був вибраний вдало—на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, промислах, дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни.

Це не означає, що козаки не могли оборонятися (сили були нерівними). Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував усі поневіряння запорожців? Безперечно одне — він розумів, що будь-який опір навалі царських військ приречений — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця.

Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором — і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичні пісні:

Та позволь, позволь, пане кошовий,

Нам на башти стати,Нам старшому генералу

З плеч голівку зняти...

Та не позволиш з тесаками —

Позволь з кулаками...

Ой крикнув же та Калниш кошовий

На Покровській дзвіниці

Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,

І пістолі й рушниці.

Та й не позволю, славні козаченьки,

Вам на башти стати.

Ой не позволю крівцю християнську

Марно проливати.

...Ой, у суботу у полудні

Москва наступала;

А в неділю до схід сонця

Лагері розбила...

Ой уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали,

Ой, облягли їх москалі

Та всіма сторонами.

Ой кругом церкви, церкви січової

Ой караули стали,

Ой, священику отцю Володимиру

Та служити не дали.

Ой летить бомба з московського боку,

Та й посеред Січі впала...

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ. Ну а що ж сталося з Петром Калнишевським? Всі дослідники однозначно стверджують, що його, разом з козацькою старшиною, військовим писарем І. Глобою, військовим суддею П. Головатим, військовим старшиною А. Порохнею, полковником Чорним, С. Гелехом, І. Куликом, І. Гараджою,-курінними отаманами О. Параличем, М. Головком та іншими було заарештовано, а їхнє майно описане й конфісковане. Заарештувати заарештували, але чи відразу після захоплення Січі? Це, як на мене, теж принципове питання. Принаймні стосовно Петра Калнишевського, то є підстави сумніватися в його негайному арешті в червні 1775 р.Як відомо, козацьку українську старшину Катерина II зрівняла в правах з російським дворянством. Наприклад, А. А. Головатий — писар при кошовій адміністрації, полковий старшина, після зруйнування Січі 1775 р.—капітан російської армії, брав участь у формуванні з колишніх запорожців Війська вірних козаків, пізніше перейменованого на Чорноморське козацьке військо, де займав посади військового судді і кошового. Досить таки типова доля для вірнопідданої козацької старшини, лояльної до цариці. Зрештою, про це йдеться і в маніфесті Катерини II від 3 серпня 1775 р.Не зайвим буде процитувати рядки з маніфесту: «всем же старшинам, кой служили порядочно й имеют одобрения от наших воєнних начальников, службе й званню их получат степени». У Петра Калнишевського були «одобрения» від самої цариці — нагороди, подяки, високе військове звання.Катерина II була підступною, жорстокою, але хитрою й розумною імператрицею, котра ревно дбала про свою репутацію «гуманістки і благодійниці». Чи переслідувала б вона 85-літнього старця, якби він не становив для неї реальної загрози? Тим більше — героя воєн, генерал- лейтенанта, кавалера ордена Андрія Первозванного? Думається, що Петру Калнишевському було надано можливість повернутися на свій хутір-зимівник Гетьманку на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку. Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р. ставив, на думку цариці, крапку на цій «політичній потворі»: «Січ Запорозька остаточно вже зруйнована, із знищенням на прийдешні часи й самої назви запорозьких козаків, не менш як за образу нашої імператорської величності, через вчинки і зухвальства, що чинені були від цих козаків непокорою нашим височайшим повелінням».



 
Вісті Роменщини
Тандем прес

Випадкове фото

Вид на бульвар...
Вид на бульвар...